Dasha Astafieva Instagram – Ось вам суботні думки: Як же багато ми складаємо на своє кладовище амбіцій. Думаю, у кожного є старі мрії, тихенько сховані якомога далі в темну шухлядку з написом «Не сталося». Ми ховаємо їх від себе та світу, бо бажання не реалізувалися через батьків, суспільство, особисту невпевненість, життєву драму або елементарну лінь. Комусь хотілося стати акторкою, але вона все життя чула від рідних, що з такими щиколотками зірками не стають і треба менше їсти. Як тут повірити в себе, якщо тебе дражнять найближчі? Комусь навіяли слабкість і залежність від сили рідних: «У які такі ландони-паріжі ти збираєшся їхати вчитися? Згинеш же без мамки. Залишайся в Збаражі…». А комусь просто не стало сил боротися проти стереотипів чи самокопання. Тисячі розгублених душ тягнуть за собою потаємне нездійснене. І воно тисне. Здається, що твоє життя — велика помилка, адже насправді тобі судилося бігати коридорами NASA, кіностудії «Paramount Pictures» чи корпоративної штаб-квартири Apple Inc (потрібне підкреслити) та дурити всім голову своїми капризами. А ти тут — у черзі по рибну котлетку за знижкою. Знаю, про що кажу: мене доволі часто муляло це відчуття ніяковості — як сорока в сливах. Але здається, що за кожну свою мрію ми несемо відповідальність, як за дитину. Внутрішню дитину. Викинути її чи забути, як частину себе, неможливо. Тому, якщо кортіло, але не вистачило на неї ресурсу в ранньому віці, слід повернутися до неї пізніше. Немає нічого ганебного в нових захопленнях «не в 16». Ба більше — проактивні диваки викликають захват. Історії про дідуганів і бабусь, які шукають себе у 70 , завжди збирають якісь крейзі охоплення, бо це насправді тиха сподіванка кожного, що він теж так зможе. Життя — це не те, ким ви стали на цей час. Це те, до чого ви невпинно рухаєтеся. Зичу кожному наснаги колись заглянути на своє кладовище амбіцій, плюнути та голосно вилаятися: «Та якого біса?! Я спробую, чом би й ні?». рухаєтеся. PS: бляха, між деякими фото відстань десятиріччя😅