Цілющий вихідний з моїми рідними.. @polyakovamusic люблю!
Цілющий вихідний з моїми рідними.. @polyakovamusic люблю!
Цілющий вихідний з моїми рідними.. @polyakovamusic люблю!
Цілющий вихідний з моїми рідними.. @polyakovamusic люблю!
Цілющий вихідний з моїми рідними.. @polyakovamusic люблю!
Цілющий вихідний з моїми рідними.. @polyakovamusic люблю!
Цілющий вихідний з моїми рідними.. @polyakovamusic люблю!
Цілющий вихідний з моїми рідними.. @polyakovamusic люблю!
Цілющий вихідний з моїми рідними.. @polyakovamusic люблю!
Цілющий вихідний з моїми рідними.. @polyakovamusic люблю!
Цілющий вихідний з моїми рідними.. @polyakovamusic люблю!
кількість загиблих і поранених… загиблих, постраждалих, поранених…під завалами перебувають … Змінюються лише назви міст, де щодня відбуваються ракетні атаки.. Здається, саме так виглядає пекло на землі. Мої руки вже почали тремтіти, коли відкриваю новини… Скільки постраждалих? Скільки людей загинуло? Читаю. Сльози душать, всі можливі техніки опанування себе не працюють. Скільки ж людей ми втратили, а скільки ще втратимо. Скільки має загинути дітей, щоб світ та всі правові інституції припинили дозволяти путіну плювати їм в обличчя? Я не можу зупинити ці думки в голові, вони мене переслідують. Вчора я спитала подругу, чого вона зараз боїться найбільше. «Що ми завтра не прокинемося. Що ми помремо.»- відповіла вона. Відганяю цю думку – ну це вона перебільшує. Ну це її особливість така – пояснюю собі. Ми ж в захищеному місці, і в тривоги ховаємося «між двох стін». Вчора Полтава: і навчальний заклад, і житлові будинки. Сьогодні Львів – в тому числі житлові будинки, центр. Розумію, що подруга не перебільшує. Розумію, що це і мій страх теж. Фізично боляче уявляти, як вчора хлопчина збирав рюкзак до школи, але вже ніколи до неї не піде. Як одна маленька квіточка послухала на ніч казочку, і не прокинулася – ми всі бачили цей страшний кадр. Чергове людське українське життя – крапка – скінчилося… Нас відрізняє від їб*ної країни абсолютне все, що стосується людяності. ми розуміємо ціну життя, ми не вважаємо вбивства способом досягнення будь-яких цілей. Я дуже хочу, щоб в цій жалобі та горі ми не втратили своє людське обличчя. Щоб загиблі не ставали для нас цифрами, не перетворювалися на повідомлення в новинному пабліку, які ми відмічаємо сумним смайликом з однією сльозою… і прогортуємо далі. Не ставали лиш рядками мертвого тексту на сайті. Давайте пообіцяємо це одне одному! Я вас дуже прошу! Давайте пообіцяємо! Мої щирі співчуття всім, хто оплакує своїх рідних
кількість загиблих і поранених… загиблих, постраждалих, поранених…під завалами перебувають … Змінюються лише назви міст, де щодня відбуваються ракетні атаки.. Здається, саме так виглядає пекло на землі. Мої руки вже почали тремтіти, коли відкриваю новини… Скільки постраждалих? Скільки людей загинуло? Читаю. Сльози душать, всі можливі техніки опанування себе не працюють. Скільки ж людей ми втратили, а скільки ще втратимо. Скільки має загинути дітей, щоб світ та всі правові інституції припинили дозволяти путіну плювати їм в обличчя? Я не можу зупинити ці думки в голові, вони мене переслідують. Вчора я спитала подругу, чого вона зараз боїться найбільше. «Що ми завтра не прокинемося. Що ми помремо.»- відповіла вона. Відганяю цю думку – ну це вона перебільшує. Ну це її особливість така – пояснюю собі. Ми ж в захищеному місці, і в тривоги ховаємося «між двох стін». Вчора Полтава: і навчальний заклад, і житлові будинки. Сьогодні Львів – в тому числі житлові будинки, центр. Розумію, що подруга не перебільшує. Розумію, що це і мій страх теж. Фізично боляче уявляти, як вчора хлопчина збирав рюкзак до школи, але вже ніколи до неї не піде. Як одна маленька квіточка послухала на ніч казочку, і не прокинулася – ми всі бачили цей страшний кадр. Чергове людське українське життя – крапка – скінчилося… Нас відрізняє від їб*ної країни абсолютне все, що стосується людяності. ми розуміємо ціну життя, ми не вважаємо вбивства способом досягнення будь-яких цілей. Я дуже хочу, щоб в цій жалобі та горі ми не втратили своє людське обличчя. Щоб загиблі не ставали для нас цифрами, не перетворювалися на повідомлення в новинному пабліку, які ми відмічаємо сумним смайликом з однією сльозою… і прогортуємо далі. Не ставали лиш рядками мертвого тексту на сайті. Давайте пообіцяємо це одне одному! Я вас дуже прошу! Давайте пообіцяємо! Мої щирі співчуття всім, хто оплакує своїх рідних
кількість загиблих і поранених… загиблих, постраждалих, поранених…під завалами перебувають … Змінюються лише назви міст, де щодня відбуваються ракетні атаки.. Здається, саме так виглядає пекло на землі. Мої руки вже почали тремтіти, коли відкриваю новини… Скільки постраждалих? Скільки людей загинуло? Читаю. Сльози душать, всі можливі техніки опанування себе не працюють. Скільки ж людей ми втратили, а скільки ще втратимо. Скільки має загинути дітей, щоб світ та всі правові інституції припинили дозволяти путіну плювати їм в обличчя? Я не можу зупинити ці думки в голові, вони мене переслідують. Вчора я спитала подругу, чого вона зараз боїться найбільше. «Що ми завтра не прокинемося. Що ми помремо.»- відповіла вона. Відганяю цю думку – ну це вона перебільшує. Ну це її особливість така – пояснюю собі. Ми ж в захищеному місці, і в тривоги ховаємося «між двох стін». Вчора Полтава: і навчальний заклад, і житлові будинки. Сьогодні Львів – в тому числі житлові будинки, центр. Розумію, що подруга не перебільшує. Розумію, що це і мій страх теж. Фізично боляче уявляти, як вчора хлопчина збирав рюкзак до школи, але вже ніколи до неї не піде. Як одна маленька квіточка послухала на ніч казочку, і не прокинулася – ми всі бачили цей страшний кадр. Чергове людське українське життя – крапка – скінчилося… Нас відрізняє від їб*ної країни абсолютне все, що стосується людяності. ми розуміємо ціну життя, ми не вважаємо вбивства способом досягнення будь-яких цілей. Я дуже хочу, щоб в цій жалобі та горі ми не втратили своє людське обличчя. Щоб загиблі не ставали для нас цифрами, не перетворювалися на повідомлення в новинному пабліку, які ми відмічаємо сумним смайликом з однією сльозою… і прогортуємо далі. Не ставали лиш рядками мертвого тексту на сайті. Давайте пообіцяємо це одне одному! Я вас дуже прошу! Давайте пообіцяємо! Мої щирі співчуття всім, хто оплакує своїх рідних
кількість загиблих і поранених… загиблих, постраждалих, поранених…під завалами перебувають … Змінюються лише назви міст, де щодня відбуваються ракетні атаки.. Здається, саме так виглядає пекло на землі. Мої руки вже почали тремтіти, коли відкриваю новини… Скільки постраждалих? Скільки людей загинуло? Читаю. Сльози душать, всі можливі техніки опанування себе не працюють. Скільки ж людей ми втратили, а скільки ще втратимо. Скільки має загинути дітей, щоб світ та всі правові інституції припинили дозволяти путіну плювати їм в обличчя? Я не можу зупинити ці думки в голові, вони мене переслідують. Вчора я спитала подругу, чого вона зараз боїться найбільше. «Що ми завтра не прокинемося. Що ми помремо.»- відповіла вона. Відганяю цю думку – ну це вона перебільшує. Ну це її особливість така – пояснюю собі. Ми ж в захищеному місці, і в тривоги ховаємося «між двох стін». Вчора Полтава: і навчальний заклад, і житлові будинки. Сьогодні Львів – в тому числі житлові будинки, центр. Розумію, що подруга не перебільшує. Розумію, що це і мій страх теж. Фізично боляче уявляти, як вчора хлопчина збирав рюкзак до школи, але вже ніколи до неї не піде. Як одна маленька квіточка послухала на ніч казочку, і не прокинулася – ми всі бачили цей страшний кадр. Чергове людське українське життя – крапка – скінчилося… Нас відрізняє від їб*ної країни абсолютне все, що стосується людяності. ми розуміємо ціну життя, ми не вважаємо вбивства способом досягнення будь-яких цілей. Я дуже хочу, щоб в цій жалобі та горі ми не втратили своє людське обличчя. Щоб загиблі не ставали для нас цифрами, не перетворювалися на повідомлення в новинному пабліку, які ми відмічаємо сумним смайликом з однією сльозою… і прогортуємо далі. Не ставали лиш рядками мертвого тексту на сайті. Давайте пообіцяємо це одне одному! Я вас дуже прошу! Давайте пообіцяємо! Мої щирі співчуття всім, хто оплакує своїх рідних
кількість загиблих і поранених… загиблих, постраждалих, поранених…під завалами перебувають … Змінюються лише назви міст, де щодня відбуваються ракетні атаки.. Здається, саме так виглядає пекло на землі. Мої руки вже почали тремтіти, коли відкриваю новини… Скільки постраждалих? Скільки людей загинуло? Читаю. Сльози душать, всі можливі техніки опанування себе не працюють. Скільки ж людей ми втратили, а скільки ще втратимо. Скільки має загинути дітей, щоб світ та всі правові інституції припинили дозволяти путіну плювати їм в обличчя? Я не можу зупинити ці думки в голові, вони мене переслідують. Вчора я спитала подругу, чого вона зараз боїться найбільше. «Що ми завтра не прокинемося. Що ми помремо.»- відповіла вона. Відганяю цю думку – ну це вона перебільшує. Ну це її особливість така – пояснюю собі. Ми ж в захищеному місці, і в тривоги ховаємося «між двох стін». Вчора Полтава: і навчальний заклад, і житлові будинки. Сьогодні Львів – в тому числі житлові будинки, центр. Розумію, що подруга не перебільшує. Розумію, що це і мій страх теж. Фізично боляче уявляти, як вчора хлопчина збирав рюкзак до школи, але вже ніколи до неї не піде. Як одна маленька квіточка послухала на ніч казочку, і не прокинулася – ми всі бачили цей страшний кадр. Чергове людське українське життя – крапка – скінчилося… Нас відрізняє від їб*ної країни абсолютне все, що стосується людяності. ми розуміємо ціну життя, ми не вважаємо вбивства способом досягнення будь-яких цілей. Я дуже хочу, щоб в цій жалобі та горі ми не втратили своє людське обличчя. Щоб загиблі не ставали для нас цифрами, не перетворювалися на повідомлення в новинному пабліку, які ми відмічаємо сумним смайликом з однією сльозою… і прогортуємо далі. Не ставали лиш рядками мертвого тексту на сайті. Давайте пообіцяємо це одне одному! Я вас дуже прошу! Давайте пообіцяємо! Мої щирі співчуття всім, хто оплакує своїх рідних
кількість загиблих і поранених… загиблих, постраждалих, поранених…під завалами перебувають … Змінюються лише назви міст, де щодня відбуваються ракетні атаки.. Здається, саме так виглядає пекло на землі. Мої руки вже почали тремтіти, коли відкриваю новини… Скільки постраждалих? Скільки людей загинуло? Читаю. Сльози душать, всі можливі техніки опанування себе не працюють. Скільки ж людей ми втратили, а скільки ще втратимо. Скільки має загинути дітей, щоб світ та всі правові інституції припинили дозволяти путіну плювати їм в обличчя? Я не можу зупинити ці думки в голові, вони мене переслідують. Вчора я спитала подругу, чого вона зараз боїться найбільше. «Що ми завтра не прокинемося. Що ми помремо.»- відповіла вона. Відганяю цю думку – ну це вона перебільшує. Ну це її особливість така – пояснюю собі. Ми ж в захищеному місці, і в тривоги ховаємося «між двох стін». Вчора Полтава: і навчальний заклад, і житлові будинки. Сьогодні Львів – в тому числі житлові будинки, центр. Розумію, що подруга не перебільшує. Розумію, що це і мій страх теж. Фізично боляче уявляти, як вчора хлопчина збирав рюкзак до школи, але вже ніколи до неї не піде. Як одна маленька квіточка послухала на ніч казочку, і не прокинулася – ми всі бачили цей страшний кадр. Чергове людське українське життя – крапка – скінчилося… Нас відрізняє від їб*ної країни абсолютне все, що стосується людяності. ми розуміємо ціну життя, ми не вважаємо вбивства способом досягнення будь-яких цілей. Я дуже хочу, щоб в цій жалобі та горі ми не втратили своє людське обличчя. Щоб загиблі не ставали для нас цифрами, не перетворювалися на повідомлення в новинному пабліку, які ми відмічаємо сумним смайликом з однією сльозою… і прогортуємо далі. Не ставали лиш рядками мертвого тексту на сайті. Давайте пообіцяємо це одне одному! Я вас дуже прошу! Давайте пообіцяємо! Мої щирі співчуття всім, хто оплакує своїх рідних
кількість загиблих і поранених… загиблих, постраждалих, поранених…під завалами перебувають … Змінюються лише назви міст, де щодня відбуваються ракетні атаки.. Здається, саме так виглядає пекло на землі. Мої руки вже почали тремтіти, коли відкриваю новини… Скільки постраждалих? Скільки людей загинуло? Читаю. Сльози душать, всі можливі техніки опанування себе не працюють. Скільки ж людей ми втратили, а скільки ще втратимо. Скільки має загинути дітей, щоб світ та всі правові інституції припинили дозволяти путіну плювати їм в обличчя? Я не можу зупинити ці думки в голові, вони мене переслідують. Вчора я спитала подругу, чого вона зараз боїться найбільше. «Що ми завтра не прокинемося. Що ми помремо.»- відповіла вона. Відганяю цю думку – ну це вона перебільшує. Ну це її особливість така – пояснюю собі. Ми ж в захищеному місці, і в тривоги ховаємося «між двох стін». Вчора Полтава: і навчальний заклад, і житлові будинки. Сьогодні Львів – в тому числі житлові будинки, центр. Розумію, що подруга не перебільшує. Розумію, що це і мій страх теж. Фізично боляче уявляти, як вчора хлопчина збирав рюкзак до школи, але вже ніколи до неї не піде. Як одна маленька квіточка послухала на ніч казочку, і не прокинулася – ми всі бачили цей страшний кадр. Чергове людське українське життя – крапка – скінчилося… Нас відрізняє від їб*ної країни абсолютне все, що стосується людяності. ми розуміємо ціну життя, ми не вважаємо вбивства способом досягнення будь-яких цілей. Я дуже хочу, щоб в цій жалобі та горі ми не втратили своє людське обличчя. Щоб загиблі не ставали для нас цифрами, не перетворювалися на повідомлення в новинному пабліку, які ми відмічаємо сумним смайликом з однією сльозою… і прогортуємо далі. Не ставали лиш рядками мертвого тексту на сайті. Давайте пообіцяємо це одне одному! Я вас дуже прошу! Давайте пообіцяємо! Мої щирі співчуття всім, хто оплакує своїх рідних
кількість загиблих і поранених… загиблих, постраждалих, поранених…під завалами перебувають … Змінюються лише назви міст, де щодня відбуваються ракетні атаки.. Здається, саме так виглядає пекло на землі. Мої руки вже почали тремтіти, коли відкриваю новини… Скільки постраждалих? Скільки людей загинуло? Читаю. Сльози душать, всі можливі техніки опанування себе не працюють. Скільки ж людей ми втратили, а скільки ще втратимо. Скільки має загинути дітей, щоб світ та всі правові інституції припинили дозволяти путіну плювати їм в обличчя? Я не можу зупинити ці думки в голові, вони мене переслідують. Вчора я спитала подругу, чого вона зараз боїться найбільше. «Що ми завтра не прокинемося. Що ми помремо.»- відповіла вона. Відганяю цю думку – ну це вона перебільшує. Ну це її особливість така – пояснюю собі. Ми ж в захищеному місці, і в тривоги ховаємося «між двох стін». Вчора Полтава: і навчальний заклад, і житлові будинки. Сьогодні Львів – в тому числі житлові будинки, центр. Розумію, що подруга не перебільшує. Розумію, що це і мій страх теж. Фізично боляче уявляти, як вчора хлопчина збирав рюкзак до школи, але вже ніколи до неї не піде. Як одна маленька квіточка послухала на ніч казочку, і не прокинулася – ми всі бачили цей страшний кадр. Чергове людське українське життя – крапка – скінчилося… Нас відрізняє від їб*ної країни абсолютне все, що стосується людяності. ми розуміємо ціну життя, ми не вважаємо вбивства способом досягнення будь-яких цілей. Я дуже хочу, щоб в цій жалобі та горі ми не втратили своє людське обличчя. Щоб загиблі не ставали для нас цифрами, не перетворювалися на повідомлення в новинному пабліку, які ми відмічаємо сумним смайликом з однією сльозою… і прогортуємо далі. Не ставали лиш рядками мертвого тексту на сайті. Давайте пообіцяємо це одне одному! Я вас дуже прошу! Давайте пообіцяємо! Мої щирі співчуття всім, хто оплакує своїх рідних
кількість загиблих і поранених… загиблих, постраждалих, поранених…під завалами перебувають … Змінюються лише назви міст, де щодня відбуваються ракетні атаки.. Здається, саме так виглядає пекло на землі. Мої руки вже почали тремтіти, коли відкриваю новини… Скільки постраждалих? Скільки людей загинуло? Читаю. Сльози душать, всі можливі техніки опанування себе не працюють. Скільки ж людей ми втратили, а скільки ще втратимо. Скільки має загинути дітей, щоб світ та всі правові інституції припинили дозволяти путіну плювати їм в обличчя? Я не можу зупинити ці думки в голові, вони мене переслідують. Вчора я спитала подругу, чого вона зараз боїться найбільше. «Що ми завтра не прокинемося. Що ми помремо.»- відповіла вона. Відганяю цю думку – ну це вона перебільшує. Ну це її особливість така – пояснюю собі. Ми ж в захищеному місці, і в тривоги ховаємося «між двох стін». Вчора Полтава: і навчальний заклад, і житлові будинки. Сьогодні Львів – в тому числі житлові будинки, центр. Розумію, що подруга не перебільшує. Розумію, що це і мій страх теж. Фізично боляче уявляти, як вчора хлопчина збирав рюкзак до школи, але вже ніколи до неї не піде. Як одна маленька квіточка послухала на ніч казочку, і не прокинулася – ми всі бачили цей страшний кадр. Чергове людське українське життя – крапка – скінчилося… Нас відрізняє від їб*ної країни абсолютне все, що стосується людяності. ми розуміємо ціну життя, ми не вважаємо вбивства способом досягнення будь-яких цілей. Я дуже хочу, щоб в цій жалобі та горі ми не втратили своє людське обличчя. Щоб загиблі не ставали для нас цифрами, не перетворювалися на повідомлення в новинному пабліку, які ми відмічаємо сумним смайликом з однією сльозою… і прогортуємо далі. Не ставали лиш рядками мертвого тексту на сайті. Давайте пообіцяємо це одне одному! Я вас дуже прошу! Давайте пообіцяємо! Мої щирі співчуття всім, хто оплакує своїх рідних
кількість загиблих і поранених… загиблих, постраждалих, поранених…під завалами перебувають … Змінюються лише назви міст, де щодня відбуваються ракетні атаки.. Здається, саме так виглядає пекло на землі. Мої руки вже почали тремтіти, коли відкриваю новини… Скільки постраждалих? Скільки людей загинуло? Читаю. Сльози душать, всі можливі техніки опанування себе не працюють. Скільки ж людей ми втратили, а скільки ще втратимо. Скільки має загинути дітей, щоб світ та всі правові інституції припинили дозволяти путіну плювати їм в обличчя? Я не можу зупинити ці думки в голові, вони мене переслідують. Вчора я спитала подругу, чого вона зараз боїться найбільше. «Що ми завтра не прокинемося. Що ми помремо.»- відповіла вона. Відганяю цю думку – ну це вона перебільшує. Ну це її особливість така – пояснюю собі. Ми ж в захищеному місці, і в тривоги ховаємося «між двох стін». Вчора Полтава: і навчальний заклад, і житлові будинки. Сьогодні Львів – в тому числі житлові будинки, центр. Розумію, що подруга не перебільшує. Розумію, що це і мій страх теж. Фізично боляче уявляти, як вчора хлопчина збирав рюкзак до школи, але вже ніколи до неї не піде. Як одна маленька квіточка послухала на ніч казочку, і не прокинулася – ми всі бачили цей страшний кадр. Чергове людське українське життя – крапка – скінчилося… Нас відрізняє від їб*ної країни абсолютне все, що стосується людяності. ми розуміємо ціну життя, ми не вважаємо вбивства способом досягнення будь-яких цілей. Я дуже хочу, щоб в цій жалобі та горі ми не втратили своє людське обличчя. Щоб загиблі не ставали для нас цифрами, не перетворювалися на повідомлення в новинному пабліку, які ми відмічаємо сумним смайликом з однією сльозою… і прогортуємо далі. Не ставали лиш рядками мертвого тексту на сайті. Давайте пообіцяємо це одне одному! Я вас дуже прошу! Давайте пообіцяємо! Мої щирі співчуття всім, хто оплакує своїх рідних
Впізнаваність. Популярність. Бути відомою/им. Ці речі, без перебільшення, манять мільйони, а може й мільярди людей на планеті. Коли ми бачимо відому людину, яку знають, яку впізнають на вулицях, бачимо лише зовнішній блиск, успіх, який за цим стоїть, але не знаємо ту ціну, яку людина заплатила за цю впізнаваність. В новому «Квитку на Марс» ми з Вовою Шумко @vovashumko говоримо про впізнаваність і навіть задаємося питанням: то шлях до пупулярності усіяний трояндами і блискітками чи тернистий і проходить через подолання внутрішніх конфліктів і травм минулого? Від себе додам- я дійсно рада, що за останні роки інститут «популярності» дуже змінився в нашій країні. Сьогодні бути впізнаваним і відомим – це в першу чергу про допомогу країні і суспільству. Це про відповідальність І це правильно. Так має бути. І класно, що слово «зірки» зовсім вийшло з нашого обіходу по відношенню до публічних людей. Бо наші справжні зірки – ті, хто захищають нас з вами щодня. Дивіться і слухайте новий випуск «Квитка на Марс» Посилання на випуск в шапці мого профілю
Нехай пробачать мене всі наші благодійні акції, але ця- моя улюблениця:) моя старшенька:) моя масштабушка:) Акція, яка вам коштує смачної кави та приємних відчуттів на день, а дітям, яких рятують у лікарнях в прифронтових зонах – швидкого повернення до життя! Ви купуєте будь-який напій на @azkwog в неймовірно красиве благодійне горнятко, а @masha.foundation закуповує на ці кошти рятівне медичне обладнання.. Це той win win, від якого хочеться лише купувати більше кави та горняток! Тож не забувайте просити ваш улюблений напій саме в ці фіолетові стаканчики на всіх заправках WOG. Не забувайте відмічати мене – так я бачу нашу обʼєднавчу силу по всій країні! Не забувайте, що ми сильні та міцні! Бо ми – люди, і ми є в одне одного!
«Я боюся перестати бути смішним» – сказав він мені. Антон Тимошенко – один із найпопулярніших стендап-коміків в Україні, який не боїться жартувати на складні соціальні та політичні теми. Людина смілива, людина з характером і принципами. Сьогодні він гість мого інтервʼю «Екзамен. Нова реальність» – Чи є вигорання серед коміків? – Як Антон Тимошенко впливає на Сергія Притулу? – Чи може стендап впливати на суспільну думку? – Як Badstreet Boys залучили в свій кліп Віктора Ющенка? – Чому Антон обрав вільні стосунки і чому хоче від них відмовитися? – На що живуть стендап-коміки? Наша відверта розмова з @anton_tymoshenko вже на моєму YouTube каналі! Посилання в профілі. Дивіться!
